In this work, I reflect on generational languages and the shifting vocabularies through which reality is perceived and articulated. I am interested in how different generations construct meaning — their degrees of honesty or restraint, their moral frameworks, and the often invisible boundaries that shape communication between them. These differences are not only linguistic but also deeply historical, marked by the legacy of Soviet discourse and the ongoing process of decommunization, which transforms both public and private language.
Even within a shared ethnic language, each generation speaks from a distinct worldview, shaped by its own experiences, ideologies, and silences. This creates a subtle but persistent distance — a kind of internal language barrier that exists within families.
For me, this is closely connected to the knitted napkins in my grandmother Zhenya’s home. They represent something stable, almost untouched by time — a material trace of another system of values and forms of expression. At the same time, they feel like a language I only partially understand: familiar, yet distant, almost forgotten.
By engaging with these objects, I attempt to approach this gap — to create a new space of communication, where meanings can be translated, reinterpreted, or even reinvented. It becomes a process of negotiating between past and present, between inherited forms and contemporary sensibilities, and of inventing new rules for dialogue across generations.
УКР
У цій роботі я розмірковую про мови поколінь і змінні словники, через які конструюється та осмислюється реальність. Мене цікавить, як різні покоління формують значення — їхній ступінь відкритості чи стриманості, моральні рамки, а також невидимі межі, що визначають комунікацію між ними. Ці відмінності є не лише мовними, але й глибоко історичними, позначеними спадщиною радянського дискурсу та триваючим процесом декомунізації, який трансформує як публічну, так і приватну мову. Навіть у межах однієї етнічної мови кожне покоління говорить із власного світогляду, сформованого досвідом, ідеологіями та замовчуваннями. Це створює тонку, але відчутну дистанцію — своєрідний внутрішній мовний бар’єр, що існує всередині родини. Для мене це тісно пов’язано з в’язаними серветками в домі моєї бабусі Жені. Вони уособлюють щось стабільне, майже незмінне в часі — матеріальний слід іншої системи цінностей і способів вираження. Водночас це ніби мова, яку я розумію лише частково: знайома, але віддалена, майже забута. Взаємодіючи з цими об’єктами, я намагаюся наблизитися до цієї дистанції — створити новий простір комунікації, де значення можуть перекладатися, переосмислюватися або навіть винаходитися заново. Це процес переговорів між минулим і теперішнім, між успадкованими формами та сучасною чутливістю, і водночас — спроба створити нові правила діалогу між поколіннями.
…
“Привіт, мамо, привіт, бабуся!”
Відео інсталяція. В’язані серветки, відео
У цій роботі я ставлю питання про тонкощі когнітивного словника, ступінь чесності-пуританства та кордони в комунікації між поколіннями, почуття своєї території, «мовний бар’єр» у рамках однієї й тієї ж етнічної мови, про швидкість особистого світу кожного покоління.