Projects

Nearly three years

Майже три роки

Text art, 2025

В рамках української феміністичної мистецької резиденції 2024/2025, яка була організована Martin Roth-Initiative (MRI). MRI є спільним проектом ifa (Institut für Auslandsbeziehungen) та Goethe-Institut. Результатом резиденції стали публікація та виставка ‘Віднайдене у Втратах’.

Participant, Ukrainian Feminist Art Residency (2024–2025), organized by the Martin Roth-Initiative (MRI), a joint project of ifa (Institut für Auslandsbeziehungen) and the Goethe-Institut; resulted in the publication and exhibition Meaning After Loss.

 


Український Дім представляє виставку «Віднайдене у втратах» — проєкт, що об’єднав 22 українських мисткинь у межах резиденції Ініціативи Мартіна Рота (MRI) для пошуку спільного мистецького висловлювання. Виставка зосереджується на підтримці жіночих голосів у процесі осмислення війни. Роботи учасниць утворюють колективний феміністичний архів пережитого досвіду: вони поєднують особисті історії в ширшу картину культурної пам’яті, нагадуючи, що навіть у найтемніші часи ми здатні відстоювати право на власний голос.
У роботах відображено повсякдення під час війни, досвід біженок, осмислюються травми і трансформації ідентичності. Деякі роботи представляють фантазії про альтернативні суспільства і способи життя — візії, що допомагають опиратися жорстокій реальності. Але червоною ниткою крізь усі проєкти проходять свідчення того, як мистецтво допомагає в боротьбі з травмою і як підтримка зв’язків всередині спільноти стає джерелом сили в часи крихкості і втрат.
У резиденції взяли участь мисткині з Києва, Харкова, Львова, Івано-Франківська, Миколаєва, Запоріжжя, Хмельницького, деякі з них — внутрішньо переміщені особи з Луганської, Донецької і Херсонської областей. Усі учасниці здебільшого продовжують працювати в Україні під час повномасштабної війни — у сферах сучасного мистецтва, театру, кіно й літератури. Результатом їхньої співпраці, спільного проведеного часу й дискусій стала друкована двомовна збірка проєктів «Віднайдене у втратах» / Meaning after Loss, яку презентують на відкритті.
Як і книжка, виставка складається з чотирьох розділів: «Територія і уява», «Ідентичність, травма», «Утопії і метафори», «Досвіди і спільноти». «Віднайдене у втратах» є свідченням сили жіночої солідарності та ролі мистецтва під час війни — як простору для рефлексії і відновлення агентності.
Учасниці:
Єва Алвор, Ірина Бесчетнова, Оксана Брюховецька, Злата Вересняк, Юлія
Данилевська, Оля Єрємєєва, Катерина Кроха, Альона Кузнєцова,
Олена Курзель, Марина Левченко, Юлія Ліннік, Марія Матяшова,
Олена Морозова, Назва Змінна (Марина Мариніченко і Валерія Карпань), Поліна Петрішина, Дзвінка Пінчук, Даша Подольцева, Анна Потьомкіна, Каріна Синиця, Ганна Трофімова, Вероніка Чередниченко.
Організатори і співорганізатори: Український Дім, Martin Roth-Initiative.
Координаторки: Марина Мариніченко, Марія Борисова
Куратока: Оксана Брюховецька
Дизайнерка: Даша Подольцева

Горизонтальні зв’язки | Horizontal links

В рамках науково-мистецької лабораторії у співпраці з мікологинею Алісою Атаманчук та виставки Serendipitous Events, організованої Port of Culture

  • Термо-бокси для вирощування трьох різних видів міцелію
  • Двоканальне відео
  • Інсталяція з елементами міцелію

EN

Mycologist Alisa Atamanchuk & Alena Kuznetsova artist within the Serendipitous Events science art laboratory and show by Port of Culture

  • Heated grow boxes with mycelium
  • Two-channel video
  • Installation with mycelium elements.

 

Питання, чи є “горизонтальною” українська мистецька та наукова спільнота, виявилось доволі дискусійним, адже навряд чи можна уявити повну відсутність конкуренції та мізогінії у цих сферах. Здатність підтримувати зв’язок і обмінюватися ресурсами та ідеями, коли колеги продовжують залишатися частиною єдиного «організму», дає можливіть для виживання і розвитку. Прикладом живої мережі, що функціонує як цілісний організм, є міцелій. 

За втіленням принципу ризоми – мережевої децентралізованої системи, яка адаптується до змін і постійно формує нові зв’язки, міцелій у природі та горизонтальні зв’язки у соціумі – це нелінійні структури, які забезпечують взаємодію, обмін ресурсами і виживання в складних середовищах. Такий спосіб обміну інформацією між різними елементами однієї системи нагадує про їх взаємопов’язаність і акцентує множинність і відкритість до нових з’єднань. Чи можуть принципи таких гнучких систем втілюватись у суспільстві на заміну уявленням про лінійні й ієрархічні структури?

Чи може ця мрія стати реальністю нашого суспільства тут і тепер? Які умови потрібні для того, щоб люди не змагались, а колаборували, ділилися досвідом? Лабораторія Випадкові Події, як втім і деякі інші мистецькі резиденції, – була прикладом такої утопії, де, хоч і на доволі короткий термін, мисткині і науковиці мали спільну мету, однаковий для всіх ресурс (поживний ґрунт) і умови, де зароджувались нові взаємозв’язки та ідеї. Така собі багатовимірна структура, де всі точки взаємопов’язані і здатні до інтеграції.

En

The question of whether Ukraine’s artistic and scientific communities function as truly “horizontal” networks remains open to debate. It is difficult to imagine these fields being completely free of competition and misogyny. Yet, the ability to maintain communication, share resources, and exchange ideas — where colleagues function as part of a single “organism” — creates opportunities for both survival and growth. A compelling natural example of such a system is mycelium.

Embodied within the concept of the rhizome — a decentralized, networked system that constantly adapts and forms new connections — mycelium in nature, like horizontal connections in society, operates as a nonlinear structure. It facilitates interaction, resource exchange, and resilience in complex environments. The way information flows through such systems highlights their interconnectedness, multiplicity, and openness to new relationships.

Can the principles of these adaptive networks be applied to society, replacing rigid hierarchical structures with more fluid, cooperative ones? Can this vision become a reality here and now? What conditions are necessary for people to collaborate rather than compete, to share experiences instead of withholding them? The Laboratory of Serendipitous Events Initiative, along with other art residencies, has served as an example of such a utopian space — where, even if only briefly, artists and scientists shared a common goal, access to the same resources (a “fertile soil”), and conditions that fostered new relationships and ideas. It functioned as a multidimensional structure, where all points were interconnected and capable of integration.


Special thanks to the partners: Port of Culture, @_unfpa_ukraine, @euinua, @heforshe_ukraine,
at @ukrainskyi_dim



Special thanks to the partners: Port of Culture, @_unfpa_ukraine, @euinua, @heforshe_ukraine,
at @ukrainskyi_dim

Video, 13’48”

Research on mycelium growth during 2 weeks

 


 

Ukraine is me

Україна це Я

Painting, 2022

“Україна – це я” – серія з 15 автопортретів у кольорах національного прапора України, створена під час тимчасового прихистку в Ірландії восени 2022 року. Вона відображає змінні психологічні стани, сформовані початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Упродовж перших п’яти місяців після вторгнення я безперервно волонтерила, спрямовуючи всю енергію назовні – на допомогу Україні та іншим, водночас нехтуючи власними потребами. Ця серія стала жестом повернення до себе, відновлення внутрішньої сили та присутності через самоспоглядання. 

Малювання автопортретів у жовто-блакитній гамі перетворилося для мене на спосіб знову відчути себе живою. Реалістичність цих робіт також є наслідком імперської політики агресора, зокрема нав’язування академічного стилю як єдино прийнятного в пострадянській мистецькій освіті, яку я, зокрема, отримала.

У багатьох сенсах повномасштабне вторгнення стало початком більш свідомого й швидкого процесу деколонізації в Україні. Ця серія є декларацією ідентичності та водночас рефлексією над болісним і тривалим процесом набуття Україною власної суб’єктності у глобальному контексті. Багатьом, на жаль, знадобився цей травматичний досвід, щоб змінити фокус.

Я б воліла ніколи не говорити про жахи війни: ані в мистецьких роботах, ані в текстах чи публічних виступах, але не можу дозволити собі мовчати.

EN

​​“Ukraine Is Me” is a series of 15 self-portraits in the colors of the Ukrainian national flag, created during a period of temporary refuge in Ireland in the autumn of 2022. It reflects shifting psychological states shaped by the onset of Russia’s full-scale invasion of Ukraine.

During the first five months after the invasion, I volunteered continuously, directing all my energy outward — toward helping Ukraine and others — while neglecting my own needs. This series became a gesture of returning to myself, restoring inner strength and presence through self-observation.

Painting self-portraits in a yellow-and-blue palette became a way for me to feel alive again. The realism of these works is also a result of the aggressor’s imperial policy, particularly the imposition of academic realism as the only legitimate approach within post-Soviet art education — an education I, among others, received.

In many ways, the full-scale invasion marked the beginning of a more conscious and accelerated process of decolonization in Ukraine. This series serves as both a declaration of identity and a reflection on the painful and prolonged process of Ukraine asserting its subjectivity in a global context. Unfortunately, many needed this traumatic rupture to shift their perspective.

I wish I had never had to speak about the horrors of war — neither in my artworks, nor in texts or public statements — but I cannot allow myself to remain silent.


~A3 each

acrylic on paper, acrylic on canvas

 

Flowers or Explosions objects

Objects, 2023

glass, animal’s bones, living flowers, water

У цій серії об’єктів я працюю з кістками тварин як матеріальними носіями смерті та пам’яті, поєднуючи їх із живими квітами, що проростають крізь них. Цей жест не є декоративним, він радше виявляє напругу між біологічним життям і залишком після нього, між органічним ростом і незворотністю розкладу. Кістка тут виступає як слід, як документ, як структура, що переживає тіло.

Вся серія «Квіти чи Вибухи» звертається до радикальної дихотомії життя і смерті, яка в умовах війни більше не є абстрактною, а набуває безпосередньої, фізичної близькості. Це стан розщепленої свідомості, в якому досвід повсякденності співіснує з досвідом загрози знищення. Війна формує специфічне поле (психологічне, інформаційне, афективне) в якому ми змушені функціонувати: жити, працювати, створювати, втрачати і водночас готуватися до власної смерті.

Квітка в цьому контексті перестає бути лише символом життя; вона стає його граничним проявом: короткотривалим, вразливим, майже надмірним у своїй інтенсивності. Поява перших пролісків, пшінки, рясту – навесні 2022 року мала для мене не стільки заспокійливий, скільки гранично загострений ефект: це було зіткнення з фактом, що життя триває попри системне руйнування.

Використання кісток у моїй практиці має тривалу історію. Ще у 2015 році я працювала з черепом дельфіна, знайденим на острові Тендра в Чорному морі, території біосферного заповідника, у роботі «Тимчасовість». У 2023 році випадково знайдена кістка неподалік дачі моїх батьків стала точкою відліку для цієї серії об’єктів. Для реалізації проєкту я також використовувала кістки з колекції Національного науково-природничого музею НАН України, піддаючи їх хімічному очищенню – процесу, що додатково підкреслює межу між природним і штучним втручанням.

EN

In this series of objects, I work with animal bones as material carriers of death and memory, combining them with living flowers that appear to grow through them. This gesture is not decorative; rather, it exposes the tension between biological life and what remains after it, between organic growth and the irreversibility of decay. The bone here functions as a trace, as a document, as a structure that outlives the body.

The series “Flowers or Explosions” as a whole engages with the radical dichotomy of life and death, which in the context of war is no longer abstract but acquires an immediate, physical proximity. It reflects a state of split consciousness, where the experience of everyday life coexists with the constant threat of destruction. War produces a specific field (psychological, informational, affective) within which we are forced to operate: to live, work, create, lose, and at the same time prepare for our own death.

In this context, the flower ceases to function merely as a symbol of life; it becomes its extreme manifestation: brief, vulnerable, almost excessive in its intensity. The emergence of snowdrops, lesser celandine, and corydalis in the spring of 2022 had for me not a calming, but a sharply heightened effect; it was an encounter with the fact that life persists despite systemic destruction.

The use of bones in my practice has a longer history. As early as 2015, I worked with a dolphin skull found on the island of Tendra in the Black Sea, a biosphere reserve, in the work Temporality. In 2023, a bone I found by chance near my parents’ summer house became the starting point for this series. For the realization of the project, I also used bones from the collection of the National Museum of Natural History of the National Academy of Sciences of Ukraine, subjecting them to chemical bleaching – a process that further emphasizes the boundary between the natural and artificial intervention.

 


Heterotopia

Heterotopia, video, 18’16”, 2019-2021

Michel Foucault introduced the concept of “heterotopia” (fr. Hétérotopie) to be able to reflect the semantic diversity, i.e. to present all the meanings embedded in the understanding of a space. Thus, heterotopia can be both a real place and a place close to a utopia, parallel to a real space (for example, a prison), the fullness and content of which allows you to bring the real place closer to the virtual. Foucault suggested, to better understand the differences in heterotopia, to imagine an image of a mirror that is similar to utopia, “…because it is a place without a place. In the mirror, I see myself where I am not – in a non-existent space, which opens virtually behind the plane.

To the river

До Ріки

Video, 2023

             40’03”

ООН оголосила стан «водного банкрутства» — це означає, що водні ресурси Землі виснажені до такої міри, що вони ніколи не зможуть повернутися до свого попереднього стану. Каустика на поверхні води — ідеальне середовище для споглядання. Це мій власний метод зцілення болю. Вона нагадує павутину, Інтернет, міцелій чи різому. Це також метафора тимчасовості світу та змін, а також нашого світогляду, життєвих звичок та переконань. Відео починається зі слова «біль» і також стосується Каховської трагедії 2023 року, яка сталася через підрив російськими окупантами дамби водосховища, що спричинило повінь, яка затопили міста, спустошила сільськогосподарські угіддя та забруднила водопостачання. Цей акт, хоча й катастрофічний для цивільного населення, був продуманим маневром для дестабілізації інфраструктури України та позбавлення людей основних засобів виживання. З початку війни навмисне руйнування навколишнього середовища було центральною стратегією агресора.

EN

The UN has declared a state of “water bankruptcy” — meaning that Earth’s water resources have been depleted to such an extent that they will never be able to return to their previous state.

The caustic phenomenon on the water’s surface is an ideal environment for contemplation. It’s my own method to heal the pain. It resembles a web, the Internet, or mycelium or ​​rhizome. It is also a metaphor for the impermanence of the world and changes, as well as of our worldview, life habits, and beliefs. 

The video starts with the word ‘pain’ and also refers to the Kakhovka tragedy of 2023, which occurred due to the Russian occupiers undermining the dam of the reservoir, unleashing floods that submerged towns, devastated farmland, and polluted water supplies. This act, while catastrophic for civilians, was a calculated maneuver to destabilize Ukraine’s infrastructure and deny its people the basic means of survival. From the beginning of the war, deliberate environmental destruction has been an aggressor’s central strategy.